• EN

  • icon

    UA

  • EN

  • icon

    UA

Анастасія Кліпаченко:

Анастасія Кліпаченко: "Казали, футбол – не жіночий вид спорту, я нічого не досягну"

Найпопулярніші види спорту у всьому світі – футбол, бадмінтон, баскетбол та теніс. Часто їх трактують як “нежіночі”. Громадська організація United by Sport продовжує популяризувати розвиток жіночого спорту в Україні та розвіювати стереотипи, які досі існують у суспільстві на цю тему. 

United by Sport поспілкувався з Анастасією Кліпаченко – майстринею спорту міжнародного класу, чемпіонкою світу та віцечемпіонкою Європи з пляжного футболу, гравчинею жіночої збірної України з пляжного футболу. Ми поговорили з Анастасією про її шлях у спорті та подолання стереотипів про "нежіночий" футбол, особливості та виклики пляжного футболу та іще багато цікавого. 

Дивіться відео на YouTube з Анастасією Кліпаченко:

Як почався шлях Анастасії у футболі

Тому інтерв'ю буде цікавим:

  1. шанувальникам футболу, як пляжного, так і традиційного;
  2. дівчатам та жінкам, які прагнуть до розвитку у спорті;
  3. всім, хто цікавиться подоланням гендерних стереотипів.

Запрошуємо до прочитання та поширення!

Чому саме футзал та футбол? Як ви цього прийшли й вибирали такий шлях? 

Я з маленького міста, де не було багато видів спорту, з яких обирати та куди піти. Насправді я хотіла займатися танцями, але не було бальних у моєму місті. Однак був футбол, легка атлетика, гандбол. Я перепробувала усі види спорту. І залишилась на футболі, тому що це якось вирізняло тебе як дівчину

Я відчувала себе особливою в той час, і дівчата, які займались футболом, були найкрутішими в місті. Тому я залишилась і нас почали возити на змагання за кордон. У такому ранньому віці це підкупило дитячі мрії.  Хоча тоді це здавався нетиповим видом спорту для дівчини. 

Як ваші батьки поставились до такого вибору “нежіночого” спорту?

Вони мене підтримували. Те, що мені подобалося, тим я і займалася. Я просто сказала, що піду на футбол, а перед цими займалася легкою атлетикою, гандболом. Вони просто підтримали, думали, що це буде не надовго. 

Коли ви зрозуміли, що це вже надовго, професійно, коли пішли перші перемоги? 

Коли я навчалась у школі, грала за команду міста свого, області. Потім мене запросили вступити у команду університету. Оскільки я з маленького міста, не було змоги навчатися у крутих університетах, треба було обрати між тими, куди можу вступити на бюджет. Я закінчила школу з медаллю, батьки хотіли, щоб я мала гарну професію. І коли мені запропонували піти в команду університету у Києві, навіть був вибір. Але я обрала не педагогічний, а університет, де й можна мати креативну професію, тому я пішла на маркетолога. І там була спортивна команда. Тоді я зрозуміла, що буду займатися професійно, це вже серйозно. Але вже на той час навіть ми вже у школі грали у вищій лізі України по футзалу. Це найвищі змагання, які були. В мене досить непогано виходило, тому я пішла по футзалу.

І тоді мене вперше викликати на другому курсі грати за національну збірну України по футзалу. 

Вас мотивували займатись далі ваші успіхи, приклади відомих футзалісток чи футболісток, за якими ви слідкували?

Тут якось було паралельно. Я бачила старших дівчат, які грали вже у збірній, вже були легендами. 

Звичайно, що мене були кумири, я була маленька, з амбіціями, мріями. На той час одна Аліна Горобець стала найкращою футзалісткою світу у 2010 році. І хотілось також цього досягти, грати в збірній, їздити по світу. Постійно багато було запрошень на міжнародні турніри. Це мене мотивувало рости, залишатись у цьому, рухатись далі. 

Чи були у вас труднощі на вашому шляху? 

Були труднощі. Звичайно, що говорили “боже, навіщо ти займаєшся футзалом, це нежіночий спорт”. Моє оточення розділилися на тих людей, які говорили, що це не жіночий вид спорту, ти нічого не досягнеш. Але були й люди, які підтримували, які рухалися зі мною у цьому. 

Але були й часи, десь на третьому курсі, коли ми з командою університету постійно програвали, я не бачила результату, не отримувала задоволення та не бачила росту. Вирішила, що закінчу з футболом і почну працювати в офісі. Я таки пішла в класну юридичну фірму секретарем. Пробула там три місяці й зрозуміла, що сидячий ритм життя не моє. Я маю повернутися до футзалу. Це те, що я люблю. На той час мені запропонували контракт у професійну команду. Тоді стався апгрейд в моїй кар'єрі.

Я зрозуміла, що треба рухатися і робити те, що ти є дійсно любиш, незалежно від статусу. Я не думала про майбутню кар'єру, я пішла за покликом серця. Ніколи не треба ставити фінанси на перше місце, бо тоді ніколи не будеш отримувати справжнє задоволення від того, що робиш. Життя у нас одне, потрібно насолоджуватися зараз. 

Переломний момент у карʼєрі: що змінила війна

Як ваша карʼєра та життя змінилось за час повномасштабного вторгнення?

Звичайно, що рівень футзалу в Україні трохи пішов на спад. Це почалось ще під час пандемії коронавірусу. Клуби України підтримують та фінансують окремі люди: бізнеси чи фанати цієї справи. Тому спершу COVID, потім війна. Більшість сильних гравців роз'їхались по Європі. Після цього чемпіонат ослаб. Так склались сімейні обставини, що я вимушена була поїхати в Азію. Там рівень футзалу нижчий, ніж в Європі, але у Європі зарплати не дуже високі. Також мені пропонували грати в Іспанії. Але потрібно було допомогти мамі, грати й заробляти гроші.

Цей момент був переломний у моїй карʼєрі. Мене перестали кликати в національну збірну України по футзалу. Можливо, мій рівень футзалу десь понизився, але моя особистість та сила характеру – зросла, адже я вийшла з зони комфорту.

Я повернулася в Україну за покликом серця, грати за Україну. Я патріот в душі й до кінчиків пальців. Зараз ми граємо чемпіонат України. І в принципі, ситуація трохи покращилася, хоча не все так ідеально, як цього б хотілося. Разом з тим в нас зараз одна з найсильніших команд в Україні, нас підтримує спонсор, є класна підготовка і тренування. Все професійно. Я ні про що не жалкую.

Про жіночий студентський футбол та футзал в Україні

Ви зараз відповідаєте за жіночий студентський спорт в Україні. Як зараз він розвивається, які у вас плани? І чи взагалі зараз багато студентів залучені до спорту?

Я сама багато років грала за студентську команду у футзалі, і у пляжний футбол також. Також дотична до великого жіночого футболу. Дуже класно, що є конкуренція, яка розвивається. Тобто дівчата-студентки тренуються в професійних командах України. І вони можуть зростати через досвідчених гравців в їхніх клубах. Тому якщо говорити про студентський футбол та футзал в Україні всередині чемпіонату, то завжди одна-дві команди є на топі. Вони грають на європейському рівні, на міжнародній арені. Цим самим вони посилюють студентські чемпіонати. 

Звичайно, хотілося б, щоб було більше професійних команд, але багато університетів до цього напрямку байдужі. Однак класно те, що інші команди університетів почали посідати призові місця, запрошувати професійних гравців до себе.

Минулого сезону у пляжному футболі ми посіли всі майже найвищі сходинки у Європі й світі. Дуже хотілося б розвивати студентський пляжний футбол. В Україні такі змагання проводяться серед студентів, але туди приїжджають дівчата з великого футболу чи з футзалу. Окремих таких “пляжниць” у нас одиниці. 

Хотілося б розвивати, мати академію, як Європі. Коли є розвиток, конкуренція, а гравці національних збірних знатимуть, що їх можуть “посунути” молоді гравці. Це може їх мотивувати.

Зараз у нас дуже сильні та талановиті студенти дівчата і хлопці. Тому навіть часи війни все розвивається, підтримується. Класно, що наші студенти грають в Європі, але приїздять грати та виступати за Україну. 

Про “Шлях Чемпіонки”

Поговоримо про проєкт "Шлях Чемпіонки". Він підтримує дівчат та жінок на шляху до розвитку, який дає спорт: як фізичному, так і психологічному. Загалом проєкт зараз об’єднує понад 900 представниць з 12 видів спорту. Як він утворився, що зараз відбувається у межах проєкту?

"Шлях Чемпіонки" прийшов в моє життя у дуже тяжкий для мене період. Це була пандемія, було важко, бо увесь спорт був "на стопі". Тож ми з однодумцями почали прийшли до того, що хочемо на власному прикладі привернути більше уваги до жіночого спорту. Ми вже багато років у спорті й вирішили, що хочемо щось змінювати. Не лише бути учасниками жіночого спорту, але й оцінити цю сферу зі сторони. Допомогти кожній спортсменці бути цілісною особистістю. 

Ми почали влаштовувати онлайн-тренінги про спорт, бо бачили багато запитів від дівчат. Це було така мотивація, підбадьорення. 

Зараз у нас багато планів, хочеться достукатись до якомога більшої кількості людей.  Хочемо разом у співпраці з федераціями доджболу, фролболу, регбі співпрацювати з дівчатами та створити команду, яка буде представляти Україну на першому чемпіонаті світу з доджболу в Австрії. 

Що ви можете порадити дівчатам, які розпочинають свій шлях у спорті. 

Це буде банально, але ніколи не опускати руки й бачити завжди ціль, відчувати мотивацію і розуміти, які люди тебе оточують. Розуміти, що ти можеш дати людям і що люди можуть дати тобі. Завжди мати мрію, яка може стати ціллю. І у вас все обовʼязково вийде!